ІНФРАЧЕРВОНЕ СОНЦЕ

Мирослав Трофимук - молодший

Твоє тіло що на піску коло моря
Шоколадного кольору стало
Дехто вже спробував на дотик і смак
Твої губи солодкі як змова
Дві половинки одного горя
Багато людей через них хворі на рак
В дівочій подобі з обличчям спокуси
Твої погляди як смертельні укуси.
Старанно захована очевидна жіночність
Це факт!
Ти віддалась при потребі віддати свій борг
В згоді з собою душу віддала на торг
Тепер стоїш ти стіною, волю зібравши в кулак
Я люблю тебе Україно
Це так!

***

Звичайний день я сиджу в світлофорі
Міняю світло на зелене й червоне
Коли вмикаю нарешті жовте
То сходить сонце

Тебе я здалека помітив
Ти на зелене в моє хотіла
Червоне сонце
Стрімголов пролетіти

Одна лиш мить і навічно
Палають сонцем наші обличчя
Стоять машини дрижать полички
Ти порушниця моєї звички

***

Я візьму й ластівку намалюю на склі
Ти візьмеш і скло це зробиш вікном
Ми візьмем і будемо жити
У світі із ластівкою й склом
Люди думатимуть, що ми поети
Вони казатимуть, що ми діти
Вони бажатимуть нам смерти
А ми просто будем любити

***

Інфрачервоне сонце пересилає сигнал кохання
Крізь мережу проходять тисячі сотні душ
Всі вони ззовні неначе пікселі на плоских екранах
А всередині них чітко видно відкритий шлюз

По небу-табло пробігає: доступу вам не дано
І кожен пароль шукає для виходу в безодню мрій
Один серед них подумав: ''Нарешті воно!''
Enter
І завтра його родина питиме за упокій

***

Мені не так довго залишилось жити
31 день і 30 ночей
Потім ти поїдеш на завжди
Залишиш мене без своїх плечей
В мене є кілька незліченних митей дихання
Скоро мої легені задихнуться без твого запаху
Спершу я осліпну дивлячись тобі вслід
Ти відлітатимеш
Твій літак йтиме на зліт
Ти промовлятимеш
Я писатиму
Відразу не почувши останнього удару коліс об рейки
Мої вуха назавжди відмовляться чути будь-які звуки
Я розгублюся спробую наосліп замінити в плеєрі батарейку
Попрошу в когось допомоги, вхопивши його за руку
І тут все.

Замість подяки.

…Я вийшов із квартири маючи в рюкзаку свіжий журнал ''Сучасність'', який мені щойно віддала Лариса і почав спускатися сходами. Раптом пройшовши один проліт, я побачив, що мені на зустріч підіймається чоловік. Він піднімався розважливо пробуючи промацати поглядом кривуваті від часу сходинки в погано, чи то пак взагалі не освітеленому підїзді. Нарешті ми опинилися на умовній середині вузеньких сходів. В момент, коли ми почали обходити один одного, щоб розминутися він підняв голову і глянув на мене. Це був Ігор Римарук. Я, випалив: ''Дякую, за вірші!'' , тоді він ще раз, вже уважніше придивився до мене, кивнув і кинув: ''Нема за що...Ти пиши''. Після цього ми розминулись: я пішов вниз, а він вгору...