Пйотр Сих : «Інколи мене називають Леонардо Да Вінчі 21-го століття.»

 

фото: Мирослав Трофимук


У квітні, у Львові пройшов фестиваль сучасної електроакустичної музики «ARS ELETTRONICA». Його засновний Остап Мануляк ще в 2010 році задумав провести цикл концертів ектроакустичної музики, а згодом народилася ідея зробити кількаденну акцію, котра би поєднувала музику та мультимедійне мистецтво. Окрім низки виконавців та композиторів з усієї України вдалося запросити також гостей із Польщі. «Завдяки підтримці Польського інституту у Києві» – наголошує Остап Мануляк – «ми запросили до Львова Кароля Непельського, який є одним із найпомітніших представників молодого покоління сучасних польських композиторів а також інженера та винахідника Пйотра Сиха. Він привіз із собою свої розробки, зокрема арфу базовану на технології інфрачервоних сенсорів «ISA harp» та мультимедійну інсталяцією Iter/Eter.»

Пйотр Сих – народився в 1960 році у Кракові. Закінчив музичну школу за класами скрипка та фортепіано. В 1981 році емігрував до Австралії, де завершив курси реставрації фортепіано, а також курси ІТ та електричну інженерію. Певний час працював на фортепіанному заводі «Bösendorfer». Сьогодні працює, як фрілансер. Розробник низки музичних інструментів, базованих на сучасних світлових та сенсорних технологіях.

Цікавий у Вас такий шлях від музики через електроніку та ІТ і знову до музики.

Я пригадую, коли в ліцеї були підготовчі курси й одного дня потрібно було прийти і вибрати майбутню професію, більшість говорили: «Я хочу бути водієм трамваю, електриком, інженером і подібне». Я ж не знав, що сказати і запитував батьків: «А що я повинен сказати в школі? Я не знаю, чим я хочу займатися». І я запам’ятав слова мого батька, він сказав: «Будь відкритий до світу і це в результаті приведе тебе до чогось»… але пізніше він додав: «Як на мене, то з того, що я бачу, твоєю професією буде поєднання твоїх музичних зацікавлень і потягу до електроніки».  Я тоді дуже цікавився електронікою, ще з п’яти років; тоді, звичайно, не було комп’ютерів, – я конструював якісь радіоприймачі, літаючі моделі літаків… Так він сказав  і так власне і сталося (сміється).

То  Ви, певною мірою, є такою «людиною доби ренесансу».

Не хочу порівнювати себе з якимись великими історичними особами, але дуже багато людей – навіть не зможу перелічити, скільки саме – неодноразово казали мені, що я Леонардо Да Вінчі 21-го століття. Я б не хотів хвалитися, не буду ходити і говорити всім «О! Я Леонардо Да Вінчі!» Навпаки, коли мені хтось каже подібні компліменти чи просто похвалить мене, то я насамперед відчуваю моральну відповідальність. Коли є хтось, хто вважає, що я здатний щось створити, то я переживаю щоб не зрадити їхніх надій: щоб вони не сказали в певний момент: «А! Він тільки переконував нас, неначе він Леонардо Да Вінчі, чи Христофор Колумб, чи, наприклад, Гагарін…» Ну, але в космосі я ще не був (сміється).

Розкажіть про Ваші розробки.

Перед тим, як збудувати рамку, я створив ще один досить популярний інструмент, котрий називався «бананова клавіатура», англійською «Banana Keyboard». Таку назву вона отримала завдяки своїй формі і кольору, бо була жовта і мала форму такої дуги, довжиною не більше мерта. Вона мала 16 клавіш, тільки то не були звичайні клавіші: вони відрізнялися розміром і насправді то були сенсори. Вона була спеціально розроблена для неповносправних дітей. Та клавіатура також могла бути запрограмована по різному, тобто вона була не тільки музичним інструментом. Я запроектував її у формі дуги, щоб діти з вадами руху могли грати на ній не лише пальцями, але, наприклад, ліктем, чи всією рукою, або навіть головою. Однією з вимог була витривалість інструменту, оскільки діти з вадами руху часто не можуть втримати його, могли кинути. Отож, я поєднав свої зацікавлення електронними технологіями, музикою і програмуванням, щоб створити щось таке придатне для цих людей: зробив його без рухомих частин і використав сенсори, які проектував для зовсім інших цілей. Той інструмент став дуже популярним. Тоді мене запитали, чи я можу зробити ще щось подібне, і я подумав, що повинен сконструювати щось справді унікальне. Так появилося моє «магічне вікно», чи «магічна арфа», або «арфа без струн».

Сконструювавши арфу, я пізніше збудував «музичний диван». То був такий великий диван, котрий мав розмір 8 на 8 метрів, у ньому були вбудовані сенсори, котрі реагували на натискання і коли по ньому хтось бігав чи просто сідав на нього, цей диван звучав. Він був підключений до комп’ютера через мікропроцесор; таким чином можна було запрограмувати, що саме буде звучати. Пізніше я почав доробляти візуальний бік, оскільки мої пристрої могли також працювати із джерелами світла. Отож пізніше той диван вже одночасно і грав, і керував різними світловими ефектами. Між іншим, ще одна робота, якою я займався до створення «арфи» була реставрація класичних – механічних піаніно – піанол. Піанола схожа на звичайне піаніно, тільки має вбудовану пневматичну систему і паперовий ролик з виступами, – фактично така собі катеринка. Ті інструменти були колись дуже популярними, але сьогодні їх уже не виробляють, а роликів залишилися тисячі і вони не мали практичного застосування. Ці ролики мають ширину 25-30 см. і на них записана музика, чудова музика. Я замислився, як переписати ту музику. Спершу я рахував дірки на роликах і записував їх вже як ноти, але переписування одного такого твору займало приблизно два тижні, бо кожний таки ролик мав більш ніж 1000 дірок. І раптово мене просвітило, що ці ролики є ніщо інше, як в певному сенсі стара комп’ютерна перфокарта. Скорочуючи, скажу, що я зробив машину, своєрідний сканер, котрий зчитував інформацію з роликів, пересилав на комп’ютер, а комп’ютер перетворював інформацію і друкував уже готові ноти.

До Львова я привіз із собою ще один інструмент, який складається з двох «струн», які насправді є променями – один інфрачервоний, а інший блакитний, спектр його наближений до ультрафіолету. Ми можемо націлити ці промені в будь-якому напрямку і вони працюють, як лазерна рулетка: просто міряють відстань до об’єкта, а оскільки ці світлові хвилі мають абсолютно різну довжину, то вони по-різному заломлюються в лінзі і дуже точно відмірюють відстань; похибка не перевищує 5 мм.  Для музики це дуже незначна похибка, а інструмент працює таким чином, що певній відстані відповідає певний запрограмований звук. Мене часто питали, чому я не сконструюю лазерної арфи. Я завжди відповідав, що, по-перше, вона вже сконструйована, тому це нецікаво, а, по-друге, планував такий інструмент для навчання дітей, а використання лазера небезпечне для очей, рук: якби ми хотіли зробити видимий лазер, то діти були б змушеними бавитися в азбестових рукавчках. Щиро кажучи, я не хотів робити нічого такого, хотів зробити щось магічне, щоб звук отримувався з порожнього простору – то була основна мотивація.

А що ж це за «Магічна арфа», котру Ви презентуєте у Львові?

Дехто називає її «рамка уяви» чи «магічна арфа без струн», бо вона виглядає, як вікно і коли простягаємо до нього руки, то починає щось відбуватися, наприклад грати музика. Принцип роботи рамки, чи «арфи» є досить простий, вона має в собі невидимі промені, котрі знаходяться на відстані приблизно 5 см. один від одного і таких струн маємо 16 вертикально, а так, щоб було веселіше, то я додав ще 16 струн горизонтально, в результаті чого вийшло, що струни між собою перетиналися, що не можливо в звичному інструменті, бо струни би глушили одна одну і на інструменті не можливо було би грати. Окрім того, кожна з тих струн програмується і їй можна присвоїти якийсь звук, хоча не обов’язково, щоб то був звук, то може бути будь яка функція, адже сама рамка є фактично міді-контролером, який буде виконувати функції в залежності від того, як його запрограмуєш.  То перегукується із моєю відповідю на презентації моєї «арфи» в галереї Дзиґа, вже не пам’ятаю питання, але пригадую, що я відповів: Якщо є щось, що ми можемо собі уявити, то сьогодні маємо достатню технологію, щоб то запрограмувати, чи збудувати, а оскільки я маю трошки таку «перевернуту» уяву, завжди дивлюся на все з іншого боку і я подумав, що цікаво було б збудувати таку арфу з невидимими струнами і однією з мотивацій було не тільки гра на невидимих струнах, але створення звуків з допомогою руху.

Яка ж ціна однієї такої Арфи, якщо не секрет?

Важко сказати, скільки вона коштує. Вона коштує місяць роботи, ціну матеріалів… важко сказати, бо завжди отримую матеріали з інших джерел. Я так підозрюю, що на сьогоднішній день ціна однієї такої Арфи разом з програмуванням коливається між 2.500 і 3.000 євро.

Скільки часу зайняло Вам конструювання Вашої першої Арфи?

Я думав над створення своєї першої «Арфи» кілька років. Та ідея жевріла постійно, знав, що колись таки збудую таку «арфу» і врешті прийшов час, коли я сказав собі: або зараз, або ніколи. І власне конструювання тої першої Арфи – вона мала тільки вісім струн – зайняло мені приблизно три місяці. Пам’ятаю, коли я її нарешті підключив, то закрився на тиждень у своїй студії і просто бавився нею.

Скільки ж існує таких «арф»?

Першим інструментом, який я привіз до Польщі, була Арфа, котра мала лише 16 струн – 8 горизонтальних і 8 вертикальних. Я приїхав з нею на міжнародний фестиваль «Audio art», який відбувався у Кракові у 2008 році, і вона всім дуже сподобалася. Не зважаючи на те, що на дворі був мороз – 5 градусів, ми поставили ту арфу на дах музичної академії і зробили там концерт при заході сонця. Погода була, на диво, хроша, лише дув сильний вітер, але концерт мав шалений успіх. Врешті мене запросили на наступний фестиваль, в якому брали участь вже три мої Арфи, то був фестиваль «Варшавська осінь». Тут ми зробили таку інсталяцію, яку назвали «Cube», тобто „куб”: у дворику Музичного університету у Варшаві ми розмістили великий намет, у ньому три рамки, а ті три рамки контролювали з допомогою чотирьох комп’ютерів. У такий спосіб ми зробили два великі звукові виміри. До тих рамок приєднали 4 чи 5 квадрофонічних аудіасистем з великими динаміками, які ми розмістили по кутах намету і під його стелею, а всі інші динаміки по кутах дворика, на вікнах і даху самого університету. Таким чином ми отримали 2 тривимірні звукові простори: один під наметом, а інший – на території дворика. Ті «Арфи», які були запрограмовані незалежно одна від одної, керували рухом звуку, який мандрував згори вниз і зісередини назовні й у зворотньому напрямку. То була така звукова круговерть, вир звуків у тому нашому інтерактивному кубі. Крім того, у центрі між Арфами, які були розташовані у формі трикутника, ми розмістили проектор, і він проектував на екран, який був натягнутий під стелею намету, різні інтерактивні візуалізації, сучасні і дуже вдало підібрані під музику.

Яке програмне забезпечення використовується у ваших розробках?

Те програмування, яке я презентую тут в галереї «Дзига» має назву «Iter/Eter». Воно складається з кількох частин: з програми, яка дозволяє використовувати мою рамку власне як арфу, крім того, з допомогою програми «Iter/Eter» ми можемо переглянути історію польської електро-акустичної музики.Зараз, як я вже згадував, я працюю з дітьми в дитячій клініці в Кракові. У зв’язку з тим мені треба було написати програму яка могла б вимірювати швидкість і траєкторію руху. Діти не дуже хочуть вчитися – це відомо, а коли йдеться про реабілітацію, то вони швидко втомлюються. Проте коли йдеться про реабілітацію у формі певної гри, то вона перетворюється на веселий процес, бо тут ми маємо «магічну арфу» і великий екран, на якому міняються картинки – бігають якісь звірята, змінюється анімація, там якийсь метелик раптом пролітає – і дитина забуває, що вона насправді робить вправи. Діти дуже люблять комп’ютерні ігри, правда ж, а це не просто комп’ютерна гра – тут дитина рухає рукою чи ногою в порожньому просторі і як наслідок, відбувається щось цікаве  – це дуже дієвий тип реабілітації. А поза тим інтерфейсом програма збирає інформацію про те, як довго дитина бавилася, скільки часу вона витрачала на той чи інший рух. Отже, я так собі думаю, що саме з цією ідеєю такої реабілітації-гри ми попали, як то кажуть, у десятку. Зараз ми працюємо над двотижневим пілотним проектом, пишемо нові програми, а з наступного року починаємо дворічний науково-дослідний проект; саме зараз шукаємо підтримки фондів.

Наскільки ефективним є використання вашої «арфи» для реабілітації?

Зараз маємо кілька десятків молодих пацієнтів. Наймолодшим з них є дівчинка, яка має лише два з половиною рочки і  дуже любить бавитися «арфою». Зазвичай її неможливо заставити, щоб вона хоча б на хвильку зосередилася і порухала кілька раз ручкою, яка її погано слухається, а з рамкою вона забавляється інколи довше ніж півгодини. Були в нас і інші випадки. Один нас дуже здивував. Одного разу привезли хлопчика років дванадцяти після якогось нещасного випадку. Медсестра привезла його на візку і посадила коло рамки; він собі бавився рухав руками, але не міг дотягнутися до самого верху рамки… Ми на якийсь час випустили його з поля зору, а він так хотів досягнути, що зробив зусилля і встав з візка. Ми, звісно ж, одразу підбігли і підтримали його, щоб він не впав, але директорка того шпиталю була дуже здивована, як таке могло статися, що той хлопчик раптом взяв і встав з візка. Отже, та рамка, та «чудо-арфа» настільки захоплююча, що може робити такі дива і це заставляє вірити, що будемо мати успіх, допоможемо тим дітям.

Чи не боїтеся Ви, що хтось вкраде ідею Вашої «Арфи»?

Насправді її не можливо запатентувати. Основним її елементом є інфрачервоні промені, а їх не можна запатентувати, бо це фізичне явище. Це те саме, коли б хтось хотів запатентувати повітря, або сонце. Я вважаю, що в ній немає жодних, так би мовити, відкриттів, вона становить собою поєднання певних незалежних технологій. Але якщо би хтось хотів украсти мою ідею, то, звісно, міг би це зробити і я міг би пробувати з ним за це судитися. Проте насправді мені було б важко довести сам факт крадіжки, бо достатньо змінити колір чи форму, будову і то вже буде зовсім інший пристрій. Але така крадіжка просто не оплатиться.  Великі музичні фірми, які мають достатньо засобів для виготовлення таких «арф», не можуть собі дозволити вкрасти цю ідею, бо це фінансово невигідно: навіть така незначна особа, як я ,– незначна у розумінні фірми, бо я є фірмою – хоч одноосібною, але фірмою, – може легко відсудити збитки навіть у такої великої фірми. А приватним людям така крадіжка не оплатиться, бо цей пристрій складається з кількох технологій: тут і електроніка, і програмування, і музична теорія. Я щасливий чоловік, який зміг поєднати ці технології в одному пристрої, але переконаний, що знайдеться небагато таких людей, які можуть щось таке зробити.

Потреби красти цю ідею нема, бо якщо хтось хотів би зробити таку «арфу», то я можу охоче допомогти її сконструювати, адже сам пройшов через масу дрібніших і більших труднощів, поки та «Арфа» побачила світ. Я із задоволенням розповім, як уникнути помилок створюючи такий інструмент. Доречі, всі зацікавлені можуть прочитати про саму «Арфу» та нові розробки на інтернет-сторінці «http://4dmotion.blogspot.com/».

Хто фінансує Ваші проекти? Чи Ви робите це все за власний кошт?

Всі ці проекти фінансую переважно сам, а частково особи, котрі хочуть мати мої прилади. Моя «бананова клавіатура» фінансувалася лише частково Міністерством культури і освіти, а я повинен був також багато вкласти з власної кишені. Коли працював в сфері ІТ, то, признаюся щиро, мені не бракувало грошей і я міг видати певні суми на цілі, які на мою думку були шляхетними: допомогти тим дітям з вадами. Мною керувало бажання допомогти їм. Тепер, коли я повернувся до Європи, то теж частково фінансую свою діяльність з власної кишені, а частково використовую гонорари: Музична академія в Кракові платить мені за лекції чи консультації. Скажу відверто: я  людина незалежна, тобто роблю те, що хочу. Однак хочу зазначити, що не належу до багатих людей; швидше, що стосується фінансовій єрархії, я б сказав, що знаходжуся ближче до дна, аніж до верхівки.

Я мав питання про те, що є для вас успіх, але відповідь на нього випливає з Ваших слів.

Більшість людей пов’язує успіх з фінансами. Скажу одразу, що те, чим я зараз займаюся, не приносить великого прибутку. Направду, я постійно вкладаю у свою працю багато з власної кишені, навіть коли йдеться про цей пілотний проект. В іншому місці працюємо над ще одним меншим проектом, для якого я розробив цілий ряд вправ для дітей з дизлексією, тобто для дітей, які не розрізняють правий і лівий бік. Це стосується переважно дітей шкільного віку. Ті дослідження проводимо у двох середніх школах в Бельсько-Бялій, – це маленьке містечко недалеко від Кракова. Але повернуся до успіху. Успіх – то дивне слово, бо воно одразу асоціюється з тим, що у тебе повні кишені грошей, але для мене успіх полягає в тому, що я можу допомогти тим неповносправним дітям, бо вже віддавна конструюю для них якісь інструменти. Успіх для мене – це теж усмішки, які я бачу, коли людина користується моїм інструментом, коли мій інструмент подобається людям. А те, що зараз я не маю з того стільки грошей, як можуть собі уявити люди, чуючи про мої розробки, мене не турбує. Я вірю, що якщо людина має що запропонувати і йде до своєї мети послідовно, то в решті решт це принесе й фінансові результати. Хтось мені, зрештою, колись сказав таку цікаву мудрість: «Якщо ти знайдеш собі справу, яку любиш, то не будеш змушений працювати жодного дня в своєму житті». Не можу радити цього всім, бо воно не завжди діє, інколи я в тому гублюся, часто така праця б’є мені по кишені: є часи, коли я відчуваю себе багатим, а бувають і такі часи, коли грошей просто нема. Можу поділитися своїм рецептом успіху: щоби добитися успіху, не варто починати з планів про те, що ми зробимо з грошима, які заробимо, бо тоді ми нічого не заробимо, не доб’ємося жодного успіху. В кожен проект потрібно вкласти безліч часу, сил, інколи цілі роки, інколи просто відмовляти собі в безлічі речей, аби завершити певний етап роботи. Я вважаю, що людина повинна ділитися тим, що має, з іншими, а фінансовий успіх прийде сам собою, напевне прийде, але він не може бути абсолютною мотивацією, бо сам проект тоді не буде успішним.

Проте не зрозумійте мене неправильно, прошу не думати, що я такий абсолютний альтруїст, який розкидається грошима. Я вважаю, що гроші повинні бути і у достатній кількості. Хтось мені колись сказав таку річ, щоправда, висловлю це у м’якшій формі: «Гроші, як гній: якщо їх порозкидати по полю, то вони зроблять багато добра, а коли їх зібрати в одному місці, то просто будуть смердіти».

Інтервю: Мирослав Трофимук



Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

UA TOP Bloggers