Збіґнєв Мацькув: “Рецепт для стовідсоткового успіху звучить так: “12х12х12, тобто: дванадцять робочих годин протягом дванадцяти місяців – і так дванадцять років.”

 

_DSC_2691_1

Збіґнєв Мацькув

Збігнєв Мацькув – в 1996 році закінчив архітектурний факультет Вроцлавської Політехніки. Протягом 1993-1994 навчався в Kingston University в Лондоні. Голова “Dolnośląskiej Okręgowej Izby Architektów”. В 1995 році заснував архітектурне бюро “Maćków Pracownia Projektowa”, сьогодні це бюро – найбільша архітектурна фірма у Вроцлаві. Бюро займається будівництвом як житлових, так і промислових будинків, а також торгових- та бізнес-центрів. Проекти MPP неодноразово отримували призи, як на польських, так і на світових архітектурних конкурсах і виставлялися на виставках у вроцлавському Музеї архітектури, “Royal Institute of British Architects” в Лондоні, “Muzeum Manggha” в Кракові, “ArchitectureWeek” в Празі, та ін.

Я так “в лоб” одразу спитаю. Ви закінчили навчання в Університеті і вже наступного року відкрили архітектурне бюро. Чи так легко розпочати власний архітектурний бізнес в Польщі?

Розпочати свою справу можна дуже легко, бо бізнес можна відкрити за один день – раз і готова архітектурна фірма, але потім треба мати чим займатися, треба мати замовлення. Але, то так тільки виглядає на папері, ніби я закінчив навчання і одразу заснував фірму, отак одразу. Правда є більш заплутаною – я працював в інших фірмах починаючи з другого року навчання, а самостійно почав розробляти проекти, коли вчився на третьому курсі, звичайно, зараз можна про це сказати, а тоді це був злочин – я розробляв проект, а хтось інший його підписував. На п’ятому курсі я вже мав реалізовані три проекти…

Йдеться про Лондон?

Ні-ні, в Польщі. До Лондону я поїхав на п’ятому курсі на стипендію. Я вчився в Польщі, але пізніше появилися можливості їздити на різні стипендії – Размус, Леонардо і інші. Сьогодні дуже багато студентів їздить, а тоді було лише два місця на всю політехніку, на весь факультет архітектури. Відкривалися хороші можливості, тому я поїхав і провчився там, фактично, цілий рік, але одразу теж знайшов роботу в архітектурній фірмі і протягом восьми місяців працював там і дуууже багато навчився за той період – робота виглядала, як в такому правдивому бюро, так грамотно там все було зорганізоване. Як повернувся, то одразу відкрив власне бюро, але досвід роботи і перших клієнтів я мав задовго до відкриття власної справи.

Ну і знову ж, справа виглядала так, що протягом двох перших років я працював сам, перший працівник з’явився у фірмі в кінці 1997 року, тобто після двох років існування фірми, а перший великий конкурс ми виграли аж після трьох років праці. Отож не так просто, як виглядає, неначе одразу на наступний день з’явилася фірма. Насправді то важка праця, збоку так хіба виглядає.

Власне, я оглядав інтернет-сторінку Вашого бюро і помітив, що більшість працівників молодші. Не так багато тих, з якими Ви починали?

Ні-ні, ви просто не уважно дивилися… Спробую пояснити. Професія архітектора виглядає таким чином: починаєш працювати в когось і по п’яти, шести, семи роках праці задаєш собі питання, чи хочеш починати свою власну справу, чи залишаєшся найманим працівником. Це ключове запитання, на яке в середньому 40% всіх архітекторів відповідає на користь власної справи: ця професія є досить егоїстичною, в ній присутній певний егоцентризм (сміється). Я колись довго мучився над відповіддю на це запитання, але врешті до мене теж дійшло, що це логічно і зробив так само, адже працюю на своє ім’я. Сьогодні я маю вісім партнерів і кожен з них керує групкою людей. Перший, другий працівник моєї фірми працюють до тепер, мені здається, що третина працівників, які до мене прийшли раніше, працюють і тепер, а ті, які звільнилися, стають впливовими вроцлавськими архітекторами, і це теж приємно. Я дуже гордий в такі моменти, коли якийсь конкурс виграє молоде бюро і виявляється, що тим бюро завідує мій колишній працівник, можна сказати – учень; хоча я його не навчав, але він починав свій кар’єрний шлях таки в мене. Таких фірм, які виросли з нашого бюро, маємо вже п’ять чи шість, і я починаю по-трошки почуватися, як… не хочу вживати голосних слів, бо то не були стосунки “гуру-учень”, абсолютно ні, але, коротко кажучи, десь вони всі сформувалися, як архітектори, і тим місцем було власне наше бюро.

Тобто немає такого, що працівники у Вас постійно міняються…

Ні-ні, це абсолютно не так. Я знаю такі бюро… у нас все навпаки. Багато хто проходив практику в BIGa, тобто Bjarke Ingels Group у Данії, чи інших схожих абсолютно топових архітектурних бюро. Попрацювали вони там протягом трьох місяців і розповідають, що люди в таких бюро міняються що два місяці, що півроку, просто не витримують такого темпу, там така текучість кадрів, що лише шеф і заступник протягом всього часу ті самі, а люди міняються постійно…

У нас десь так і виглядає, у 90 відсотках випадків…

У нас ні: якщо вже люди приходять, то залишаються, а якщо хтось йде, то лише тому, що вирішив працювати на себе. В мене лише раз чи два траплялися такі ситуації, щоб хтось переходив до інших фірм. Буває теж, що повертаються – спершу хочуть почати свою справу, а тоді за 2-3 роки вертаються і кажуть: “Нє, то для нас занадто важко”, і вирішують зосередитися на архітектурі, а не на всіх тих формальностях і папірні. Ми їх приймаємо назад із широкими обіймами. Бувають інші поодинокі випадки: наприклад, одна дівчина закохалася в хлопця, а він жив на іншому краю Польщі, то вона й поїхала до нього, але таке рідко трапляється.

Тобто знайти роботу в архітектурній сфері не так важко?

Важко, важко знайти. По-перше – криза і тому роботи мало, а, по-друге, у нас страшенна надпродукція архітекторів. Наша Політехніка випускає в 5-6 разів більше архітекторів, ніж в мої студентські часи, а ринок аж настільки не збільшився. Окрім того, появилося багато різних приватних шкіл, які мають досить слабкий рівень викладання – якась там Вища Гуманістична Школа, інші новотвори, як то Вища Професійна Школа в Насі, коло Вроцлава, Вони готують архітекторів, але з портфоліо, які ці архітектори присилають, видно, що їхній рівень дуже і дуже низький. Насправді, викинув би за двері з занять за такі дипломні проекти, які вони там роблять: я там колись пробував викладати. Але ці студенти теж шукають роботу, що, звісно, не є легко, але якщо людина здібна, то вона в змозі знайти роботу. Дуже велика дистанція між найслабшими і найсильнішими, також дуже велика різниця, якщо йдеться про тих, хто має досвід, і про тих, хто тільки починає кар’єру.

Моє наступне питання, власне, буде про рівень навчання в Польщі, бо знаю багато людей з України, які виїжджають до Польщі на навчання. Не обов’язково йдеться про архітектуру, скоріше про гуманітарні науки, а теж знаю таких, які з Польщі до того ж Лондона їдуть, або, якщо говорити про архітектуру, то до Відня.

Якщо йдеться про архітектуру, то найкращими на сьогодні в цій царині в Європі є Гратц, Делфт, Берляге в Голандії і Данія. То найкращі центри архітектури, ну і, звісно, Іспанія, Португалія. Туди виїжджають багато людей, але рідко для того, щоб там вчитися, переважно тільки на короткі стипендії: щоб вивчити мову, по-друге, щоб подивитися, як там вчать. Однак, про що тут говорити, я вважаю, що рівень архітектури в Польщі є досить низьким, в плані дидактики, йдеться власне про освіту. Ну не таке вже повне дно, але рівень нижчий від середнього європейського. Випадає і нам їздити Європою: ми мали виставку в Любляні, в Словенії, в Празі, в Братиславі і маємо контакти з тамтешніми школами: аналізуємо студентські роботи, викладаємо, контактуємо із студентами, слідкуємо за тим, що відбувається і, мушу визнати, що те, що робиться в нас, занадто традиційне, насамперед у Вроцлаві. Єдиний добрий факультет у Польщі маємо на Шльонську в Ґлівіцах; зараз постійно так стається, що коли когось нового беремо на роботу, то зазвичай це студент із ґлівіцької школи: не те, щоб ми так спеціально відбирали, просто так стається. Вже готова та автострада А4 зі Шльонська, яка, маю надію, колись дійде і до Львова, вже до Тарнова добудували… як ми їхали тепер, то бачили, що вже готують до будівництва нові відрізки, то може… може вдасться їх поєднати. Відповідно, сьогодні переїзд з Катовіц до Вроцлава займає приблизно з годину, студенти собі переїжджають, винаймають квартири і можуть їздити на вихідні додому, тому в нас працює багато фахівців із Ґлівіц, там справді високий рівень, але центральна Польща в архітектурном плані… (скрушно киває головою). Якщо вже хтось хоче кудись поїхати з України на навчання, то раджу до Австрії, але власне до Гратца чи Відня, або в Німеччину, або ще кудись далі.

Я вже запитував на прес-конференції про найважчий проект. Ви сказали, що то був торговий центр “Ренома”; а який з Ваших проектів вам найближчий, який найбільше подобається?

Знаєте, я не надто їх фаворитизую (сміється). Важко сказати, я зазвичай зосереджуюся на наступних проектах. Ми сьогодні показуємо кілька тих, які тут висять, а насправді в моїй голові і в моєму серці вже ті проекти, якими я зараз займаюсь, які будуються. Один з таких “дитят” для мене є той проект для українського інвестора, про який я розповідав. Будинок вже наполовину збудований. Надіюся, що коли приїду, то вже буде готовий дев’ятий поверх: як виїжджав, то добудовували восьмий, а вони так приблизно по поверху в тиждень будують в тій вежі. Чому вежі? Бо загалом висота будинку становить 55 метрів і то буде наша перша така висотка. Висотність міста становить приблизно з метрів 25, тому такий високий будинок буде видно, він виступатиме, ввиділятиметься, і тому з ним забавок нема. У зв’язку з тим дуже вникаю у всі деталі того проект. Проте, як тільки його закінчимо, то з’явиться наступний – і тоді не те, що я забуваю про всі минулі, але вони просто стають прочитаними розділами, які вже відбулися, і я до них не повертаюся. Можливо, жалію про деякі рішення, щось би зробив сьогодні інакше, краще. В кожному проекті можна щось таке недасконале знайти, але то не є якоюсь драмою, щоб одразу мусив з того приводу різати собі вени (сміється).

Знаю, що Ви живете в будинку власного проекту, – то, зрештою, природно для архітектора…

Ну так, пробую збудувати будинок, але зараз не живу там, раніше жив. Його потрібно спершу викінчити (посміхається). Він не завершений, і ті люди, які там в тій малій місцевості живуть, вже починають з мене насміхатися. Все частіше довідуються, що я отримую якісь там світові нагороди, а живу в недобудованому будинку (сміється). Але проблема тут не в бракові часу, звичайно і в цьому, але головна проблема в іншому – я часто не впевнений в рішенні, не маю остаточного рішення і в ситауції з інвестором; я свідомий того, що повинен прийняти якесь рішення, а, оскільки є необхідність, то я його знаходжу. Часом я задоволений своїми рішеннями, часом не дуже, але не можу ж я сказати замовникові після року роботи: “Ви знаєте, я не впевнений. Почекаймо ще трошки”. Так було в нас з “Реномою”, власне, я детальніше розповім про цю ситуацію на лекції – пів року ми водили замовника навколо пальця, говорячи, що маємо рішення, а його не було. Я не спав ночами через те, що ми так безсоромно брехали. Я просто повинен в якийсь момент обрубати всі сумніви, бо існують часові і грошові обмеження, а в ситуації, коли я сам собі інвестор, ніхто наді мною не нависає з “батогом”, ніщо мене не підганяє, – і коли я не впевнений в тому, як я повинен діяти, то я просто не спішу з рішеннями. Тут не йдеться про гроші, зрештою не так вже мені не вистачає, на крайній випадок можу взяти кредит і матиму на кілька копійок більше; йдеться про те, що я не знаю, просто не знаю, сумніваюся, мучуся, пояснюю всім постійно, що я не маю остаточного рішення, а якщо я не впевнений, то не хочу силувати себе: краще буду жити і постійно обдумувати, як він – той мій будинок – має виглядати. Власне, урбаністично я впевнений, але з точки архітектури – ні. Така ситуація, але, на жаль, вона зрештою перетворюється в фарс, люди починають тикати пальцями, іронізувати: “О! Оце той архітектор. Інколи ще й докидають – відомий! а це, мовляв, не дуже добре.”

Але це нормально для архітектора. Навіть якщо будинок готовий, то все одно хочеться в ньому щось постійно міняти.

Так, це характерно для нашої професії – ми часто експериментуємо над собою. Зараз робимо проект, у якому ризикуємо абсолютно всім: все, що ми до сьогодні побудували, викладемо, як на гральному столі в казино. Маю таку ідею фікс: хочу збудувати приміщення для нашого бюро в такому вузесенькому проході між двома кам’яницями. Ми шукали такий прохід по всьому Вроцлаві, знайшли 178 таких ділянок довкола ринку, з них відібрали три. З ними пішли до міської ради і сказали, що хочемо їх купити і вибудувати там офіс нашого бюро. За чотири роки нам вдалося викупити один з таких проходів, який має приблизно 7 метрів ширини, звужується до п’яти з половиною, а висотою – 20 метрів. І я маю ідею, яка просто поставить з ніг на голову всю нашу, до цього часу раціональну, методологію проектування. Але знову ж, я не впевнений – засинаю і прокидаюся з цією ідеєю, спілкуюся з людьми, з близькими, раджуся і все таки не маю певності. Минулого року ми купили цю ділянку і зараз трохи дурна ситуація з тим, бо нам дуже розходилося в часі, ми рвалися будувати, а тепер мер мене зустрічає інколи і запитує: “І що там? Чому не будуєтеся?”, а я відповідаю: “Бо я не знаю, але знатиму, я певен, що знатиму, але сьогодні ще не знаю…” Дуже важко.

На інтернет-сторінці „Ґазети Вроцлавської” я прочитав цитату “На початку спроектував…”, йдеться про Вас очевидно, “…пристрій для крадіжок печива”. Що це був за такий пристрій?

(Сміється)А! Та було недавно таке інтерв’ю, і я розповідав про щось таке, бо трохи балакучий: вже як починаю говорити, то говорю про все підряд, а журналіст запам’ятав, то і вихопив трохи з контексту. Він мене розпитував про моє дитинство, всі думають, що я маю неабиякі родинні традиції… Ні. Мій дід був ковалем, мабуть, найкращим ковалем в околиці цілої Трембовлі, про архітектурну традицію не йшлося, але коли я народився, то мій хресний купив мені такий металевий конструктор, в якому за допомогою шрубок можна було складати різні конструкції, не знаю, чи тут таке щось було.

Так-так, в нас були такі.

Вони буди ще дедеерівські (ідеться про соціалістичну Німеччину – Deutsche Demokratische Republik, абревіатура: DDR – авт.) – такі цілі набори, схожі на LEGO, але зовсім на іншому принципі – скручувалися шрубками. Мій батько був механіком в Гуті, і я постійно вертівся у майстерні, а там – купа ключів, шрубки, якісь інструменти для металу; мене то завжди захоплювало. З того конструктора я спершу будував ті речі, які були вказані там в інструкції: якусь вагу для листів, ще щось, а пізніше почав придумувати самостійно. Конструктор давав шалені можливості. Пам’ятаю, що одного разу, не з причини, що мені було нудно, а просто, будучи 10 літнім хлопцем, в якого в голові крутиться маса ідей і який має безліч часу, я придумав, що маю зробити якийсь функціональний пристрій, і зробив пантограф на шарнірах. Зрештою, я потім бачив щось схоже у фільмах, може, й раніше теж зустрічав його в якомусь фільмі, але не звернув уваги. Працював він так, що коли внизу стиснути, то він видовжується, а на кінці має такі щипці. Як видовжувався, то мав довжину зо два метри, і я, збудувавши його, хотів довести, що мій винахід виконує якусь функцію. Наша кімната знаходилася коло кухні; мама спекла, здається, вафлі на свято і, як завжди, поставила їх високо, щоб ми до свят не з’їли. От я й показував, що з допомогою мого пристрою можна, не виходячи з кімнати, добути собі те печиво (сміється). Звісно, що я не з такою метою його робив, скоріше для забави, але я конструював різні такі пристрої в дитинстві.
Повертаючись до тематики майбутньої лекції. Вроцлав двадцять років тому і Вроцлав сьогодні. Що змінилося в місті і наскільки це справа Ваших рук. Що, на вашу думку, ще потрібно поміняти?
Дуже багато помінялося, дуже багато. Сьогодні у Вроцлаві іде активне будівництво. У порівнянні з іншими містами… Ну, у Львові ситуація специфічна. Наше бюро зараз будує п’ять будинків одночасно – і це лише у Вроцлаві, а скільки є ще інших фірм… Дуже багато об’єктів зараз будується; не зважаючи на кризу, маємо будівельний бум. Спробую бути об’єктивним: абсолютно об’єктивним бути важко, але спробую хоча б статистично, бо статистика – це математика, а цифри – об’єктивні. Оскільки ми побудували двадцять великих і середніх будинків у Вроцлаві, то це можна назвати певним впливом.
Коли переглядаю літературу з архітектури, то бачу, що навіть найвідоміші архітектори робили стільки за все своє життя, а я маю намір ще трохи попрацювати, отож маю надію, що ще зможу щось втілити (сміється). І ті двадцять будинків – “Ренома” і інші, то вже певна “критична маса”, вони творять наш статус. З іншого боку, ці наші проекти потрапляють під інший бум –  польську архітектуру все частіше помічають на Заході. Раніше так не було – вроцлавські архітектори щось проектували і їхні проекти оцінювалися локально – місцеве середовище оцінювало: гарно – чи не гарно, подобається – чи ні, добре – чи погано; специфіка цих оцінок мала вплив певного панібратства: усі рецензенти – друзі, знайомі, і не скажеш близькому, що його проект поганий. В тісному середовищі важко щось об’єктивно оцінювати.
А вже протягом останніх років, небагатьох, – упродовж всього якихось 4-5 років наші проекти оцінюються поза нашим середовищем – не лише головним архітектором, консерватором, чи колегами з тої чи іншої інституції, а починають фігурувати на різник світових конкурсах, як то “World Architecture Festival”, який проходив колись в Барселоні, а зараз, на жаль, переїхав до Сингапуру. Кажу “на жаль”, бо нам просто не вистачить коштів, щоб цього року поїхати і виставлятися так далеко. Але існують інші нагороди – “Mies van der Rohe”, чи “ECOLA-Award”, відбувається теж достатньо сильне бієнале молодих архітекторів в Мінську “Леонардо”; я, до речі, чотири роки тому познайомився там із цікавими молодими українськими архітекторами. Існує ряд нагород такого плану. Та, зрештою, і в Польщі маємо такі премії: у Варшаві маємо президентську нагороду під назвою “Życie w architekturze”, минулого року ми її, власне, отримали; ще є нагорода Спілки Архітекторів Польщі. В результаті наша архітектура починає більше цінуватися. Коли я отримую різні іноземні нагороди, то починаю помічати, що і жителі і преса починають трактувати архітектуру, як спорт: “Ура! Наші знову виграли!”, “Ще одну медаль в цьому році вибороли!”. З одного боку це дуже добре, дуже позитивно, але, з іншого боку, я почуваюся трошки незручно, бо то ж не змагання якісь, як стрибки в довжину: не йдеться про те, щоб ми скочили дальше ніж хтось інший. Але все ж утворюється атмосфера певного позитивного снобізму, вихвалянь доброю архітектурою, – а це в свою чергу сприяє покращенню архітектури, бо колеги десь собі говорять: “Ага, він отримав таку нагороду, то ми також мусимо податися і спробувати, ану ж і ми переможемо”. І ситуація покращується, бо ще недавно Вроцлав не мав жодної номінації в конкурсі “Mies van der Rohe”, – а та нагорода існує вже 25 років і вона є найпрестижнішою європейською нагородою, – не було, кажу ж, жоднісінької намінації, а сьогодні Вроцлав має їх аж чотири, дві з яких отримало наше бюро, так що ми зробили половину роботи.
Це об’єктивні речі, їх можемо виміряти – нагорода існує 25 років, щороку з Польщі подавалися 5-8 об’єктів і протягом цих 25 років жодного об’єкту із Вроцлава, а сьогодні маємо аж чотири. Таким чином видно, що цей архітектурний снобізм покращує рівень архітектури, і ми в тому відіграємо свою роль. Я пишу статті, в яких пробую спонукати до покращення архітектури, часто їх публікую… Побачимо… З перспективи історії ті 20 будинків – то певний помітний слід. Це не один будинок, вони творять певне середовище. Я дуже тішуся, що я – хлопець із села, який боявся колись ходити під великими будинками, можу сьогодні сам будувати такі самі великі будинки і залишати певний слід у Вроцлаві.

Я був в Музеї сучасного мистецтва у Варшаві, це, здається, також проект Вашого бюро?

Ні-ні, то був конкурс, ми брали участь в ньому, але виграв відомий швайцарський архітектор Крістіан Керезе. Зрештою, проект не реалізують: місто з ним посварилося і його не будуть будувати.
Бо я бачив на сайті, що йшлося про реалізацію в 2006-2007 роках.
Ні-ні, на сьогоднішній день той проект вже остаточно “пішов у смітник”. Буде спроба почати новий конкурс. Загалом то дуже прикра історія. Сором на цілий світ. Виграв топовий архітектор, такого рівня як “Herzog & de Meuron” – і так з ним повелися… Це створило певну опінію в Європі. Ми беремо участь в таких конкурсах, але нам ще не вдавалося виграти жодного настільки престижного конкурсу, в якому беруть участь кілька сотень робіт. Натомість маємо дев’ять перемог у менших архітектурних конкурсах; недавно робилася виставка всіх тих перемог. Загалом маємо 30 нагород за друге, третє місця, але 9 конкурсів ми виграли.

Отже, в теперішній будівлі Музею сучасного мистецтва у Варшаві я був на виставці “Nowy dom Polski”, де на лекції Пані Дорота Лєсняк-Рихляк говорила про таку проблему: сьогодні будується багато багатокваритирних будинків із закритою прибудинковою територією, таких “замків”. Очевидно, йдеться про Варшаву. Бо в нас в Україні також прослідковується така тенденція: при особняках часто будують такі височенні мури.

То головно є проблемою Варшави. Ми мало маємо такого у Вроцлаві і з усіх сил боремося, щоб не закривати тих територій. А щодо ваших будинків, то правда: пан Юрій завіз мене до помешкань еліти під Львовом, а мене шокувала не так архітектура, бо тут із тими скоробагатьками все зрозуміло – якщо правильно не сформувати їхніх смаків, то вони охоче житимуть в такому, – але більше шокувала мене проблема цих “плотів”, які мають 3-4 метри заввишки і побудувані з таких матеріалів, що замість одного такого муру можна поставити ще один будинок. Це щось неймовірне, в нас такого нема. З іншого боку, я вважаю, що обгородження особняків не є проблемою, бо це приватна територія певної сім’ї, і тому огорожа становить межу між приватним і публічним простором. Я, на приклад, не обгороджував свого будинку, але зараз відчуваю певний дисонанс – всі будинки на вулиці обгороджені, звичайно, не так, як у вас – сітки, невеличкі делікатні, ажурні, через них все проглядається, але я підійшов до питання демократично – не обгороджував будинку, а тепер утворилася діра в ряду ттих огорож. Обгородження особняків не є проблемою, проблемою є обгородження багатоквартирних будинків. Розміщення тих будинків залежить не від гарного урбаністичного рішення, а лише з огляду на те, скільки території вдалося купити від якогось селянина: “Тут я стільки викупив, а тут такий кусочок…”; закріплення такого хаотичного поділу огорожами – то клініка: території залишаються розірваними надовго і взаємодії між ними просто немає. Ми забороняємо обгороджувати свої будинки: якщо хтось хоче обгородитися, ми просто “лягаємо”, “приковуємося” – і ще жоден будинок, збудований нами, не обгородили. Була ситуація з одним – він розміщений коло пляжів, і замовники казали, що його просто необхідно обгородити, бо тут така ситуація, що інакше не вийде, але нам таки вдалося переконати їх у протилежному, і тепер все собі там гарно функціонує.

В світлі попереднього питання: то що, може бути так, що за якийсь час взагалі будуть будуватися просто куби без вікон і дверей?

Не знаю, як виглядатиме архітектура за кілька років, але – сумнівно, не думаю. Хотів би, правда, сказати, що будинок бюро, який ми хочемо будувати буде власне величезною провокацією: імовірно, в тому будинку не буде ані вікон, ані дверей (посміхається)… Але я ж кажу, ризикуємо тут абсолютно всім, то не жарти – будинок буде в самісінькому центрі і тому я не можу спати, постіно думаю про це. Йдеться не про те, що я хочу збудувати будинок без вікон і дверей, ні, ідея насправді глибша: я маю на меті наголосити на тому, що архітектор не має компетенції робити композицію, що найкомпетентнішим є художник і тому спробуємо зробити будинок-картину, будинок-зображення з одним дуже добрим художником, художником старшого покоління. Він має 85 років, і ми з ним в парі пробуємо зараз втілити цю концепцію. Більше нічого не казатиму. Не знаю, чи то вдасться, я дуже боюся: маю в голові п’ятдесять концепцій, але не впевненій у жодній з них.

Повернімося до теми клієнтів. Як змінилися тенденції замовлень: що замовляли кількадесят років тому і що замовляють сьогодні?

Щодо тенденцій, то для нас насамперед вони помінялися таким чином, що більшість наших клієнтів сьогодні – це інституції. Колись це були самостійні бізнесмени, які були власниками бізнесу і вони говорили переважно про свої гроші, а тому порозумітися з ними було дуже важко – дуже багато залежало від особи замовника. Сьогодні ж, не скажу, що ми працюємо з корпораціями, бо то б звучало дещо образливо, але ми працюємо з великими організаціями, або з корпораціями у вузькому значенні цього слова, а також із фірмами, невеликими розробниками, в яких менеджером є не власник, а найманий працівник; дуже часто це молодь, але з хорошою ерудицією, – вони мають за плечима добру освіту, побачили світ, навчалися в різних місцях, бачили добру архітектуру, відвідують кінотеатри, орієнтуються в сучасних тенденціях, часто вони дуже добре орієнтуються в мистецтві і розмову з ними можна вести на рівні.
Інвестор, з яким ми робили “Реному”… (ну як – інвестор: я власника ніколи не бачив в очі, зрештою, він помер минулого тижня, про це писала преса) був дуже багатим євреєм, жив у Монако, я навіть не знаю, чи він коли-небудь бачив ту будівлю, чи приїжджав на відкриття, бо в нього тої нерухомості по всьому світу – і в Нью-Йорку, і у Європі – скрізь. Але менеджер, який контролював процес, був економістом, він вчився у Голландії, у Празі. У мене буває часто, що в процесі роботи, я якось так близько з людьми сходжуся, здружуюся, і от одного разу він мене запросив до себе додому. І коли я побачив бібліотеку в нього вдома, з книжками про мистецтво і архітектуру, то мені стало соромно: я думав, що в мене тої літератури забагато, а в нього її – втричі більше, хоч хлоп економіст, він грошима займається, а я ж – архітектор. От з такими людьми ми сьогодні працюємо, і робота з ними виглядає зовсім інакше: дуже часто буває так, що вони нас соромлять і вказують нам, що деякі рішення є занадто консервативними, що краще попрацювати ще над тим, чи тим, бо воно заслабе. Часто буває, що я виходжу із співбесіди і думаю: “Боже! То це він мені щойно казав, що я маю придумати щось краще?! То ж мало бути навпаки!”
Але скажу теж, що не завжди все так гарненько виглядає, часто буває так, що інвестор каже “Таа… Давай тут простенько зроби, а тут хочу арки!” і тоді, як я вже згадував на тій прес-конференції, я стараюся йому пояснити: “ОК, добре, але ж напевно не йдеться про арки, як такі, Ви ж не поціновувач арок, очевидно, йдеться про те, що ви хочете з їх допомогою наголосити на певній традиції? Якщо так, то спробуймо пошукати відгомін тої традиції не так прямо, а якось цікавіше. Може, Вам йдеться про відчуття престижу, чи хочете наголосити на певній домінації?” – Бо арка має в собі явний натяк на тріумфальну арку – “Якщо Вам йдеться про те, щоб ця архітектура виконувала таку статусну роль, щоб вона передавала велич, якщо про це йдеться, то все ОК – я зрозумів і починаю шукати, але не кажіть мені, що я повинен робити: я сам спробую дійти до тих рішень, зроблю по-своєму.”…
Тут така справа – я відкрию Вам один секретик: ми їздимо на всі ці виставки, робимо виставки, виграємо нагороди не для того, щоб поставити собі їх на поличку, бо, якщо чесно, то вже і нема де їх ставити, – а для того, що коли про це пишуть в пресі, то за нами вибудовується певна стіна досягнень і це спричиняє зріст довіри і поваги. Якщо до нас прийде інвестор, який заставив попередніх десятьох архітекторів зробити так і так, то до нас він вже ставиться інакше, поважає нас: спершу пробує нав’язати свої погляди разок-другий, а потім каже :”Добре, то покажіть мені, як: я слухаю”. і це працює, справді працює, повірте мені. Колись прочитав на якомусь форумі: “А, Мацькув, – та йому постійно щастить з інвестором, завжди втрафить на найкращого замовника”, а я можу одразу заперечити: ми працювали з такими інвесторами, які перед нами будували просто жахливі речі, працюємо з двома, які мають славу найбільших ідіотів нашого міста. Мені всі казали: “Та навіть не пробуй, ти з ним не домовишся, то як до стіни горохом…” А в результаті виходить, що домовитися вдається, але треба мати терпіння, пробувати зрозуміти, шукати підходи.
Не можу сказати, що кожного разу вдається. Якщо вже про це йдеться, то як добудуємо той будинок для українського інвестора, то просто порівняєте собі те, що він в Україні будував, у Києві – і той будинок, який ми будуємо у Вроцлаві: “это две большие разницы” (авт.). Звісно, що ми перед тим, як починати з кимось працювати, шукаємо, дивимося, з ким маємо справу. Коли ми подивилися на те, що він будував, мої співробітники сказали мені одразу: “Тікаємо! Наберемося з ним такого сорому, що потім “не відмиємося” (сміється). А я сказав: “Розслабтеся, завжди ж можна сказати “ні”, завжди можемо відмовити, але, чорт забирай, спробуймо!” І ми його переконали. Видно було, що то для нього китайська грамота, що він абсолютно не розуміє того, що він плаває в морі зовсім іншої естетики, якщо так можна сказати, – але він нам повірив, довірився нам, що буде добрий результат. Зараз, в розмовах по скайпу, він любить казати: “Але пам’ятай, що я розраховую на те, що цей будинок буде добрий, що він отримає якісь нагороди!” Я йому відповідаю, що голову на відріз даю: “Будинок буде супер, але дайте нам його зробити таким, як ми задумали, не здешевлюйте більше нічого.”

Не буду Вас більше мучити, але на завершення попрошу коротку настанову для молодих архітекторів: що б ви могли їм побажати?

Ооох! Ні-ні-ні. Ніколи не почувався якимось наставником, який би комусь щось радив. Може скажу інакше. Існує багато міфів довкола професії архітектора. Перший міф, що потрібно вміти прекрасно рисувати, потрібно мати блати, батьків невідомо де, родину архітекторів, величезні гроші, татка лікаря, хірурга, юриста, – щоб він спонсорував твою діяльність, або – що треба всім хабарі роздавати направо і наліво і т.д. То все брехні. Просто треба дуже багато працювати. Як не прикро, ця професія – я так часто говорю – пов’язана з тим, що час-від-часу просто кров йде носом від перепрацювання. Але рецепт для стовідсоткового успіху звучить так: “Дванадцять разів по дванадцять разів по дванадцять…” (посміхається), тобто: дванадцять робочих годин протягом дванадцяти місяців – і так дванадцять років. Якщо хтось так працюватиме – якби навіть був абсолютно нездібним, – може не походити з відомої родини, ані грошей не мати: повірте – за дванадцять років буде дуже добрим архітектором. Просто дуже рідко комусь вдається так послідовно працювати. То не панацея: звісно, є люди дуже здібні – вони сідають за роботу і потім виграють одразу серйозний конкурс, бувають і такі, перед якими одразу відкривається безліч можливостей. Я ніколи не був надто здібним, відповідно, я не можу радити чогось іншого, бо не вмію так робити: сам так не робив, отже, не буду вчити інших. Ця професія відкриває великі можливості, а важка праця для архітектора дуже ефективна. Просто людям не завжди хочеться працювати, по кількох роках роботи втрачають бажання і кажуть: “Та ну – можна й чимось легшим займатися.”

Дякую Вам дуже!
То я вам дякую. (Сміється)


Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

UA TOP Bloggers