Тарас Бичко: Можливо, моя фотографія доросліша за мене

Розмовляв Максим Ожигін
Фото: Роман Рифяк

головне фото
Бути спікером фотоклубу – заняття, певно, досить виснажливе. От і цього разу талановитий художник змерз і втомився. Але коли вийшов із холодного підвального приміщення у теплу кав’ярню – поділився відповіддю на мої запитання про «життя, всесвіт і взагалі» щодо своєї творчості.

Коли переглядаєш роботи колег-фотографів, які елементи ти відмічаєш для себе? Чи існує загальний фактор «х», котрий може визначити твоє ставлення до фотографії будь-якого жанру?

Тарас: Одразу скажу, до чого я прийшов саме зараз – я намагаюсь звести до мінімуму перегляд фотографій своїх сучасників, але дуже ґрунтовно вивчаю історію фотографії, сам собі ставлю запитання, аналізую. Мабуть, раніше це виходило якось підсвідомо, а тепер займаюсь цим свідомо. Важко дати точну відповідь на питання «чому я це роблю?».
Щодо якогось фактору «х» – мене надихають ті фотографи, які вже щось зробили. Тут варто зробити поправку до слова «сучасники» – я майже не переглядаю роботи авторів мого віку. Мені цікавіше роздивлятись роботи класиків фотографії.
Фактор «х» як щось, що чіпляє за живе, виділити я не можу. Єдине, що можу сказати – що повинен бути особливий настрій, якийсь нарратив, якесь психологічне збудження.

Можеш назвати тих авторів, які створюють це збудження для тебе? Чи маєш серед них фаворита?

Тарас: З сучасних класиків це Йозеф Куделкa, його творчість дуже близька мені. Це така документальна, репортажна фотографія. Також можу виділити Дайдо Моріяаму. Подобаються сюрреалістичні роботи Вільгельма Михайловського. Мова йде про окремі фотографії. Я не можу сказати, що в цих людей мені подобається все, але деякі світлини дійсно захоплюють.
 Подекуди мене приваблює не стільки фото, скільки його настрій. Наприклад, той самий Моріяма… Складається таке враження, що я вже був в тому Токіо і ходив по тих вулицях, по тому кварталу, де він живе і знімає. Мені він близький за своїм наративом. Та ж сама ситуація із роботами Куделки.
Але улюбленого фотографа я не маю та є улюблені фото різних авторів.

JwN-EoLiawE (1)

Щодо сюрреалізму у фотографії… Я знаю, що ти зараз хочеш знімати сюрреалістичні портрети. Як ти це бачиш?

Тарас: Це навіть не портрет, це, в більшій мірі, поєднання сну і реальності з головною дієвою особою – людиною. Я прагну цього, працюю в даному напрямку. Тут варто зазначити, що для своїх фото я спеціально обираю потрібний ракурс, або ж якось закриваю обличчя, щоб, дивлячись на людину, неможливо було зрозуміти, ідентифікувати постать.

Митця видно здалека, коли він має свій почерк. Що ти вважаєш найголовнішим у пошуку індивідуальності фотографа?

Тарас: Важливо не зраджувати собі. Якщо тобі подобається те, що ти робиш, якщо ти продовжуєш це, йдеш до цього – твій почерк виробиться. Але тут надзвичайно важливо ще те, що потрібно збагачувати себе різносторонньо. Не ставати заручником тільки фотографії. А так – тільки проби, помилки, знов проби, знов помилки… от і все.

Як відбувався твій власний пошук?

Тарас: Насправді, я все ще шукаю. І все, що я фотографую – теж частина цього пошуку.

Які моменти з твого життя вплинули на твою творчість?

Тарас: Абсолютно ніякі. Я ніколи собі не ставив жодних завдань і не хотів реалізувати себе як фотограф. Коли я почав ґрунтовно цікавитись фотографією, аналізувати її, мені потрапила до рук книга Ролана Барта «Світла камера». Ця книга допомогла мені розібратись, чому те чи інше фото мені подобається, або ж не подобається.
Час від часу я малював на лекціях. Можливо, і це якось вплинуло на мене. Але повторюсь, моя фотографія прийшла до мене спонтанно, а потім і я прийшов до неї.

На зустрічі Академії Фотографії ти сказав, що знаєш, як впливати на свідомість глядача. Поділишся секретом?

Тарас: Це трішки перефразовано і дуже голосно сказано. Але так, я знаю, що глядач хоче отримати і чого слід очікувати, зробивши те чи інше фото. Я роблю те, що подобається мені і знаю, як та чи інша фотографія впливає на мене. Чим впливає – вже інша справа. Тут можна повернутись до тієї «х», про яку ти питав. Ця «х», вона, таке враження, що літає ось тут і ти зараз зловиш її рукою, але ні – і спроби продовжуються. В мене є такі фотографії, які дійсно мене чіпляють.

uIVvuelg95g    qlQ0AiaUNb0

Тобто твій секрет – самоаналіз?

Тарас: Так. До слова, на цей момент, чужа критика мене не так чіпляє, як моя власна. Я сам собі найбільший критик. Ось ця мить, коли відчуваєш ейфорію від фотографії, вона присутня і досі, але проходить хвилина і розумієш, що потрібно рухатись далі, далі, далі… Мабуть, це бажання постійно розвиватись і є двигуном прогресу. Якщо тобі сподобалась твоя фотографія – вона вже перемогла тебе.

Зараз ти почав знімати на плівку. Що спонукає тебе відмовитись від цифри?

Тарас: Я в жодному разі не відмовляюсь від цифри. Це, знову-ж-таки, цей пошук, я постійно перебуваю у ньому. Існує такий ідеал, який я відчуваю серцем і душею. Я відчуваю, які фотографії я хочу робити. Стосовно плівки можу сказати, що це просто інструмент. Взагалі, фотоапарат – тільки інструмент.

Деякі фотографи, особливо представники старої школи, стверджують, що плівка переважає над цифрою тому, що в ній більше «душі». Твоя візія?

Тарас: Я охоче фотографую як на плівку, так і цифру. Мова тут йде, скоріш, про чесну фотографію, правдиву. Загалом, мені абсолютно не важливо, цифра чи плівка.

Фото з серії «До світла» сприймаються як щось темне, як би парадоксально це не звучало. Ти колись прокоментував це так: «Це перехід від темряви до світла» Коли тобі доводилось бувати у пітьмі?

Тарас: Я не можу бути осторонь процесів, що відбуваються довкола мене. Цією серією я, можливо підсвідомо, хотів виразити свої емоції щодо тих подій, котрі загострювались у нашій державі. Можливо, це якось зачепило мене.
Коли я робив виставку «До світла» в Історичному музеї, я думав закінчити на цьому серію, але бачу, що я продовжую її далі. Хотілося фінішувати, але це мене не відпускає. Всі ці фотографії здаються мені дуже оптимістичними, я сприймаю їх не як біле в чорному, але як чорне в білому.

Серед твоїх робіт можна виокремити серію з чорними постатями у полі. На мою думку, це щось окультне, якесь темне таїнство. Прокоментуй, будь ласка, ці світлини.

Тарас: Якщо ти маєш на увазі знімки з тканиною, то це є апогей «До світла». Одну з цих фотографій (з маскою) я для себе назвав «Війна».

JwN-EoLiawE

До слова, про назви. Коли ти викладаєш свої світлини в мережі, чи робиш виставки, ти не даєш їм назви. Чому?

Тарас: …як Куделка. Дуже люблю його цитувати. У фільмі «Контактні відбитки» він сказав режисеру: «Ти знаєш мої фотографії, ти їх вибирав, ти їх дивився, ти сам можеш їх прокоментувати». Я довго над цим думав, задавався такими питаннями і вважаю, що фотографія повинна сказати сама за себе. Назва карточки звужує бачення глядача.
От фото – «Енергія Сонця» (вказує на світлину, що висить на стіні – авт.). Вона вже змушує мене думати про щось конкретне, хоча, я можу побачити щось інше. Наприклад, можу побачити купу людей, які лежать на підлозі. Я не хочу, щоб глядач бачив так, як я нав’язую. Можливо, моя фотографія навіть доросліша за мене і те, що я в неї вкладу, хочу сподіватись, буде значно меншим за те, що в ній побачить хтось інший.
Хоча я розумію, що це дискусія вічна, адже глядач може хотіти побачити те, що бачить фотограф.

В приклад до цього можна поставити і твої роботи, в яких ти бачиш світло, коли всі бачать темряву. Ти, гадаю, очікував цього, чи не так?

Тарас: Я ніколи не ставив собі це за ціль, мабуть, і не очікував. Сподіваюсь, хтось, все-ж-таки, побачить у моїх роботах світло.

jkPbprD-hFo     LJbUlkzvUac

В твоїх світлинах переважає постановка чи випадок?

Тарас: В сюрреалістичному періоді переважає постановка, але жанрові кадри – все випадковість. Зараз я знаю, яку картинку хочу отримати в результаті і тому йду до неї.

Ти, наскільки мені відомо, не вчився фотографії, так?

Тарас: Так і дуже шкодую про це. Сподіваюсь, мені пощастить і я вчитимусь фотографії в якомусь спеціалізованому закладі.

Підводка спрацювала і ось що мене цікавить: навчання, на мою думку, ставить в рамки правил (стосовно будь-якої творчості). Я особисто в цьому переконався, а ти не боїшся переконатись?

Тарас: В мене є прогалини, які я хочу заповнити, є певні стандарти, які хочеться вивчити. Не факт, що я використовуватиму це знання у своїй подальшій творчості.
Берссон в свій час покинув художній курс, бо йому це було не цікаво.
Я вважаю, що можна навчити фотографувати людину на паспорт. Так, нема питань, це можливо, але не знаю, чи можна навчити бачити так, як бачить фотограф. Для цього людина повинна розвиватись як особистість. Наприклад, в тебе є величезний козир, адже ти молодий і відкритий для цього. Ти можеш навчатись, експериментуючи. Тебе не торкаються рутинні проблеми, сімейні обов’язки…

А хіба твоя сім’я сковує тебе?

Тарас: Ні, я говорю узагальнюючи, мені дуже пощастило. Я лінивий фотограф, тож жінка сама виганяє мене на вулицю, щоб я щось познімав.

Чи можеш ти уявити свої фото репортажними і себе у якості репортажного фотографа, але тримаючи свій стиль?

Тарас: Я скоріше можу уявити свої фото на обкладинці книги, чи музичного альбому, це запросто. В газеті – це має бути тематична стаття. Я однозначно не знімав би репортажі, тому що поставлене завдання вже вганяє мене в рамки.
Я не один раз знаходив в Інтернеті статті, що були ілюстровані моїми фотографіями. Подекуди трапляються невиховані журналісти, котрі не питають моєї думки. Але добре, що хоч вказують авторство картинки.

aEINr-7y3ME 5kRBibNXnjY

А порядні журналісти тобі зустрічались?

Тарас: На днях сталося дещо, що мене приємно здивувало: мені написав мужчина, котрий попросив вислати фото у повному розмірі і готовий був заплатити за нього будь-які гроші. Виявилось, що він хоче роздрукувати і повісити її в себе вдома. Звичайно, я йому подарував цю фотографію.
Буває, що звертались люди за вже готовою продукцією, надрукованою, оформленою, але це інша річ, а тут просто електронний файл, його можна скачати з Інтернету, тому цей чоловік мене дійсно вразив.

До чого ти прагнеш як фотограф?

Тарас: Я вважаю, що фотографія має бути надрукована. Моя мрія – оформити свої фото у книгу і щоб вона видавалась якимось тиражем.
В плані творчого розвитку, я не знаю, до чого я прийду. Зараз я намагаюсь знімати сюрреалізм і, можливо, зніматиму психологічні портрети.
В мене було багато спроб. Наприклад, пінхол був однією з таких спроб. Я б, може, і хотів до нього повернутись, але ставити це на, так званий, конвеєр… Мені подобається процес, оцей сюрприз, цей неочікуваний результат. Знімати сюрреалізм на пінхол – нема питань. Це ідея хороша, яка тільки що виникла, можна спробувати, мені подобається.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

UA TOP Bloggers